Прості числа
– Це ж не його справа?
– Хоче знати.
– Давай я покличу шефа, і ви розберетеся.
Кроки затихають у сусідньому приміщенні. За мить срібними панелями ковзає тінь.
– Маркіянович. Я шеф Андрія. І всього цього... – киваючи на худу постать: – Він каже, що твій шеф цікавиться деталями.
Юрій кисло посміхається:
– Як скажете йому, так і буде.
– Гаразд, ідемо нагору, – огрядне тіло Маркіяновича здригається.
У літньому саду альтанка губиться серед зелені. Пряме проміння сюди не потрапляє. Темні краї лав і стола мерехтять у ряснолисті.
– Андрій уже міг розповісти, але я передам ще раз волю власників компанії: вони занепокоєні. Якщо таке знову трапиться, фірма збанкрутує. Андрій першим втратить роботу. Я – за ним.
Маркіянович і Андрій розкидають руки на спинки лавиць.
– Розумієш, Юро... Хтось може бути і зі своїх, але я так не думаю. Це не Андрієві програмісти. Тут щось інше.
Світло з верхотури скляного даху затримується на прорізах альтанки. Усе завмерло, танцюють тільки Юрині м’язи.
– Власники знають те, що й ми. Ти займатимешся цим постійно і довідаєшся більше. Ймовірно. Щойно з’являться перші підозри – тобі прямий шлях до мене. Знадобиться підмога – маякнеш, я сповіщу твого шефа, – Маркіянович випускає повітря ніздрями. – Якщо це якийсь паразит, тоді тобі або нам доведеться його знешкодити.
Андрій і собі видихає донизу:
– Бачиш, таких випадковостей не буває. Можна двічі поспіль вгадувати таку послідовність, але не чотири, п’ять чи вісім разів. Ми занизили востаннє розмір виграшу і якось викручуємося. Якби ще та креатура знала номери, які ми видаємо відділом на гора, я б повірив у кляте провидіння.
Масне обличчя Маркіяновича ясніє, він потрясає головою.
– Андрій буде біля тебе. Комп’ютери він перевірив. Якщо захочеш, можеш усе ще раз оглянути. Платня одразу буде дуже добра. Отримаєш як за охорону, так і за розслідування. Виявиш причину – отримаєш додатково. Готівкою. Від мене. Шефові не обов’язково знати.
* * *
– Катеп, володарю, – припудрена дівоча рука торкає спітніле чоловіче рамено.
– Скажи, нехай мене одягають, – чоловік стиха вимовляє слова, повільно розплющуючи очі.
У залу з–під завіси просочується прислуга, простір виповнюється шурхотом босих ніг і ледь чутним перешіптуванням. Завіси йдуть в рух, і кімнату заливає їдке світло.
Група осіб оточує ложе, щоб віддатися завченим ранковим маніпуляціям.
– Розповім вам свій сон, – наче з примусу заявляє оголений чоловік, тримаючи руки над губками, що ковзають тілом. – Мої пальці торкалися струн, я сидів на жовтій вулиці і щось грав. Потім я побачив двох заможних нубійців. Вони почули мою мелодію, наблизилися і тут-таки запропонували піти з ними. Ми зайшли в їхній дім, я знову всівся долі і продовжив музикувати. Ще кілька темношкірих приєдналися до нас, вони вляглися неподалік. У затемненій кімнаті стояли якісь дивні випари. Я не встиг усе це осмислити, бо по колу хтось пустив довгу люльку, і ми всі небавом заціпеніли від її дурману... Нутара, Катеп їстиме зі мною, скажи, нехай накривають стіл! – оповідку переривають чотири долоні, які для догляду лягають на фараонові вуста. – ...І ось я, у всьому цьому запамороченні, насолоджуючись власною мелодією, перш ніж прокинутись, раптом випалюю вголос: «А звідки у вас дурман?!»
Регіт прислуги і охи їхнього пана долинають у сусідні зали. В одній на столі з’являються порожні кубки, випічка, парує таріль із сомом. У залі, ген у кінці коридору, поряд із озброєними людьми стоїть Катеп. Біля його ніг на ланцюгу шкіриться велика мавпа.
* * *
Юрій з Андрієм спускаються ліфтом.
– Ти з кимось живеш? – запитує, спершись, Андрій.
Юрій заперечливо киває головою.
– А син?
– Ми бачимося з ним.
– А в мене так неначе все гаразд. Але могло б бути краще, – Андрій пропускає Юрія вперед, і вони опиняються на бетонці підземного гаражу.
Кожен простує до свого автомобіля.
– Слухай, завтра я запланував виїзд на місця. Перевірятиму апарати у кіосках та магазинах, які реєструють заповнені картки. І... е–е... я поїду туди, звідки ми отримали останні виграшні комбінації, – кидає Андрій через проїзд.
Його візаві, прохиляючи двері, починає всміхатися і врешті голосно сміється:
– Ні, я знав, що конкуренти провадять збір результатів, але щоб мати таку інформацію... – зі щитка приладів він переводить погляд на Андрія: – Ви отримуєте результати в режимі реального часу?!
Андрій затримується, всідаючись у авто:
– Не тільки! Ти поїдеш зі мною?
Фари автомобіля напроти спалахують і гаснуть.
На виїзді з гаража авта обмінюються звуковими сигналами.
* * *
– Так, володарю, наступник вашого брата ще не нажив таких провин...
– Як же їм вдалося довідатись про смерті наших священнослужителів?
– Наступник вашого брата, володарю, колись навчався з одним із загиблих. Йому могли лише натякнути на незвичну смерть давнього товариша.
– Добре, Катепе, але звідки у Ніфтімні відомо про те, що мені щось служить і що це не арка часу?
– Потрібно тут, на місці, володарю, дізнаватися... Того, хто базікає, мало просто умертвити.
Ехнатон замислено вивчає поверхню води, вимиті в ній руки і відкидається на спинку крісла.
– Їм також відомо, володарю, що ви наблизили до себе вашу другу дочку.
Фараон у відповідь байдужо киває.
– У гірших обставинах, володарю, її мати б їм знадобилася. Поза Ахетатоном ніхто з храмовиків не палає любов’ю до вашого дому, володарю. Ви про це знаєте.
– Катепе, я чекаю своїх посланців із півночі... Що тобі відомо?
– Мені відомо, володарю, що вже осінь у Кадеші була голодною. З літа там гуляє пошесть, яка передається повітрям. Люди вмирають.
– Що з настроями хетського двору?
– Вони не піднімуть повстання, володарю. Вони ослаблені. Ваші посланці прибудуть зі звісткою про благання допомогти.
– На півночі теж така дивна погода?
– Так, володарю.
* * *
Мініван спиняється впритул до червоного будинку. Юрко та Андрій випростують ноги. Моросить дощ.
У магазині безлюдно. Білий неон б’є рядами ілюстрованих журналів і книжок. Жовтим освітлено стіл, де розкидано лотерейні білети.
Продавець входить з бічних дверей і вітається.
– Тут добра кава, – Андрій повертається до Юри, який розглядає продавця.
Над входом у магазин дзеленькає, перші відвідувачі переступають поріг.
Андрій швидко випиває свою каву і дістає з внутрішньої кишені прямокутний пристрій. Юрій, задивляючись на покупців, час від часу зиркає на пальці Андрія, що бігають кнопками пристрою.
– Фактично, вже через секунду ми у відділі отримуємо результати заповненої картки. Сигнал трохи затримується, але так ми не перешкоджаємо іншим операторам безпровідних мереж. Усе законно. Навіть якби дізналися, що ми й обробку даних проводимо одномоментно, і тоді б не було неприємностей. Інша річ з номерами, яких майже ніхто не закреслює... Але і в такому разі закон на нашому боці.
Відвідувачів прибуває. Молода пара зупиняється неподалік і починає суперечку про числа. Юрій перезирається з Андрієм, і той повертає до нього екран пристрою.
Чашка надпитої Юриної кави перекочовує на Андрієву половину столика, і він вливає її у себе.
– Так от, Юрасю: виграшні номери кульок із лотерейного барабану, перш ніж їх покаже чи не покаже телебачення, збігаються із закресленими номерами відвідувачів цього закладу.
* * *
– Владико, мені видається, що це триває ледь не цілу вічність!
– Пелаа, чисті цього храму служать вірно і натхненно.
– Де зараз ті, що бачили?
– Вони очікують володаря за колонами.
Два чоловіки в білому прогулюються галереєю храму. Під склепінням вони минають групу вкляклих монахів.
– Вони далі служать? Вони здорові?
– Так, володарю. Їхні донесення були короткі: все, що вони бачили, – це розм’якшені члени власних тіл.
– Як розм’якшені? Витягнуті? М’які?
– Розріджені, так немов над ковчегом зникли звичні закони богів.
– А інші речі? На інші речі воно також діє?
– Володарю, ми знатимемо незабаром.
Фараон, покушуючи нижню губу, відступає на крок від монахів і рушає до виходу. Головний жрець, відчуваючи, що діалог не закінчено, підтюпцем наздоганяє струнку постать.
– Чисті – не означає мудрі, так, владико?
– Ми стараємося, володарю...
– Ти сам казав, що ми не зможемо відкрити всім цю таємницю і запровадити нові служіння для людей.
– Володарю, ваше і наше сонце підбилося високо, а де високо – там небезпечно.
– Важливі речі, з’являючись, не так допомагають, як самі волають про потребу помочі... – це також твої слова.
– Так, володарю. Наша служба тут допоможе всевишньому Атену, ми не виходимо з–під вашої опіки, володарю.
На сонці Ехнатон потягується, махає прислузі і кладе п’ятірню на груди жерця.
– Ви втратили давні знання, владико, а це, – киваючи у глибину храму, – допоможе вам хоч трохи освіжити... е–е... Вивищуйте те, що маєте!
– Так, володарю.
– Я думав ось над чим: забуто спосіб різання каменю чарівним звуком, а що як мій подарунок допоможе формувати камінні скульптури?
На зморшкуватому обличчі храмовика з’являється тінь посмішки. Він кланяється фараону, не підводячи погляду, доки прислуга не закриває віялами царське обличчя.
* * *
Їхав–їхав жид-жид,
На конику скік-скік,
А за жидом жиденята,
Погубили портенята
Гуцалай-гуцала-а-ай!
Хлопчик на Юриних колінах заливається сміхом, горлаючи: «Тату, тату!»
Андрій у фартусі вихиляється з кухонної ніші, кумедно хмурячись до сина.
– Скільки разів ти встиг побувати у неї? Коли переїжджаєш?
– Та був...
– Слухай, а в її покійного який був комп’ютер? Ти бачив записи?
– Ні, вона не дуже прислухалася до нього перед смертю. Втім, вона не зовсім розуміла його систему.
– Твоя цариця випадково скористалася його розрахунками і збирала виграші? Мені Маркіянович не повірить! Зрештою, тоді в суботу ми востаннє пустили відеозапис...
– Я у звіті не писав, як і що. Той, хто знав, помер два роки тому, його вдова сама перестала розуміти, звідки з’являється виграш, вона лише хотіла вигравати.
Гримають вхідні двері, й на порозі вітальні постає дружина Андрія.
Малий зіскакує з Юриних колін і мчить до неї. Зі словами «п’ятниця, п’ятниця» Андрій залишає кухню, завішуючи фартух.
– Коли ти і твої напарники побачили виграшні номери, де ви були?
– Я повертався з вілли тих скоробагатьків. Напарники дали знати, що перебувають біля квартир відвідувачів магазину.
– А скільки залишалося в черзі?
– Не знаю. Андрію, яке це має значення тепер?
– І коли заклинило двері?
– Поліна саме пила каву. Вона вирішила переглянути розіграш у магазині, вже не встигала до свого великого телевізора.
– Багато було розбитого скла?
– Та ніби ні.
Андрієва дружина присідає, зітхаючи, на спинку дивана і кокетливо звертається до Юрія:
– Андрій знову про жінок?
© promonaut
|
![[personal profile]](https://www.dreamwidth.org/img/silk/identity/user.png){kind=small}
promonaut
![[identity profile]](https://www.dreamwidth.org/img/silk/identity/openid.png){kind=small}
no subject
Date: 2008-08-02 09:05 pm (UTC)Інтригує. Але. З таким матеріалом доречно писати романи, поступово вводячи читача у технічні, гісторичні та інші тонкощі, сам він у них без спеціяльної підготовки та Ґуґла не врубається, а без цього інтрига не встОїть. Це ж не сільський побут, на тлі якого можна писати коротко, сильно й страшно...
no subject
Date: 2008-08-02 09:10 pm (UTC)no subject
Date: 2008-08-02 10:23 pm (UTC)no subject
Date: 2008-08-02 10:49 pm (UTC)- Ходи!
- Нікуди ходити...!
:)))
no subject
Date: 2008-08-03 05:59 am (UTC)no subject
Date: 2008-08-03 10:06 am (UTC)стилістика мені дуже сподобалась! :)
no subject
Date: 2008-08-03 12:02 pm (UTC)Їхав–їхав жид-жид,
На конику скік-скік
:)
Я вчора прочитав контрольні запитання з української для випускників і досі перебуваю під враженням:)
Це все так складно.. з отим "доступніше"...
no subject
Date: 2008-08-03 07:42 pm (UTC)Приємно читати.
а про шефів безробітним не понять...
no subject
Date: 2008-08-03 08:08 pm (UTC)...а, так, подзвони тому знайомому 8-го увечері, запитай, як у нього справи...
no subject
Date: 2008-08-03 08:13 pm (UTC)no subject
Date: 2008-08-03 08:15 pm (UTC)