(no subject)

[promonaut]

Прості числа     – Це ж не його справа?     – Хоче знати.     – Давай я покличу шефа, і ви розберетеся.    Кроки затихають у сусідньому приміщенні. За мить срібними панелями ковзає тінь.     – Маркіянович. Я шеф Андрія. І всього цього... – киваючи на худу постать: – Він каже, що твій шеф цікавиться деталями.    Юрій кисло посміхається:     – Як скажете йому, так і буде.     – Гаразд, ідемо нагору, – огрядне тіло Маркіяновича здригається.    У літньому саду альтанка губиться серед зелені. Пряме проміння сюди не потрапляє. Темні краї лав і стола мерехтять у ряснолисті.     – Андрій уже міг розповісти, але я передам ще раз волю власників компанії: вони занепокоєні. Якщо таке знову трапиться, фірма збанкрутує. Андрій першим втратить роботу. Я – за ним.    Маркіянович і Андрій розкидають руки на спинки лавиць.     – Розумієш, Юро... Хтось може бути і зі своїх, але я так не думаю. Це не Андрієві програмісти. Тут щось інше.    Світло з верхотури скляного даху затримується на прорізах альтанки. Усе завмерло, танцюють тільки Юрині м’язи.     – Власники знають те, що й ми. Ти займатимешся цим постійно і довідаєшся більше. Ймовірно. Щойно з’являться перші підозри – тобі прямий шлях до мене. Знадобиться підмога – маякнеш, я сповіщу твого шефа, – Маркіянович випускає повітря ніздрями. – Якщо це якийсь паразит, тоді тобі або нам доведеться його знешкодити.    Андрій і собі видихає донизу:     – Бачиш, таких випадковостей не буває. Можна двічі поспіль вгадувати таку послідовність, але не чотири, п’ять чи вісім разів. Ми занизили востаннє розмір виграшу і якось викручуємося. Якби ще та креатура знала номери, які ми видаємо відділом на гора, я б повірив у кляте провидіння.    Масне обличчя Маркіяновича ясніє, він потрясає головою.     – Андрій буде біля тебе. Комп’ютери він перевірив. Якщо захочеш, можеш усе ще раз оглянути. Платня одразу буде дуже добра. Отримаєш як за охорону, так і за розслідування. Виявиш причину – отримаєш додатково. Готівкою. Від мене. Шефові не обов’язково знати. * * *     – Катеп, володарю, – припудрена дівоча рука торкає спітніле чоловіче рамено.     – Скажи, нехай мене одягають, – чоловік стиха вимовляє слова, повільно розплющуючи очі.    У залу з–під завіси просочується прислуга, простір виповнюється шурхотом босих ніг і ледь чутним перешіптуванням. Завіси йдуть в рух, і кімнату заливає їдке світло.    Група осіб оточує ложе, щоб віддатися завченим ранковим маніпуляціям.     – Розповім вам свій сон, – наче з примусу заявляє оголений чоловік, тримаючи руки над губками, що ковзають тілом. – Мої пальці торкалися струн, я сидів на жовтій вулиці і щось грав. Потім я побачив двох заможних нубійців. Вони почули мою мелодію, наблизилися і тут-таки запропонували піти з ними. Ми зайшли в їхній дім, я знову всівся долі і продовжив музикувати. Ще кілька темношкірих приєдналися до нас, вони вляглися неподалік. У затемненій кімнаті стояли якісь дивні випари. Я не встиг усе це осмислити, бо по колу хтось пустив довгу люльку, і ми всі небавом заціпеніли від її дурману... Нутара, Катеп їстиме зі мною, скажи, нехай накривають стіл! – оповідку переривають чотири долоні, які для догляду лягають на фараонові вуста. – ...І ось я, у всьому цьому запамороченні, насолоджуючись власною мелодією, перш ніж прокинутись, раптом випалюю вголос: «А звідки у вас дурман?!»    Регіт прислуги і охи їхнього пана долинають у сусідні зали. В одній на столі з’являються порожні кубки, випічка, парує таріль із сомом. У залі, ген у кінці коридору, поряд із озброєними людьми стоїть Катеп. Біля його ніг на ланцюгу шкіриться велика мавпа. * * *    Юрій з Андрієм спускаються ліфтом.     – Ти з кимось живеш? – запитує, спершись, Андрій.    Юрій заперечливо киває головою.     – А син?     – Ми бачимося з ним.     – А в мене так неначе все гаразд. Але могло б бути краще, – Андрій пропускає Юрія вперед, і вони опиняються на бетонці підземного гаражу.    Кожен простує до свого автомобіля.     – Слухай, завтра я запланував виїзд на місця. Перевірятиму апарати у кіосках та магазинах, які реєструють заповнені картки. І... е–е... я поїду туди, звідки ми отримали останні виграшні комбінації, – кидає Андрій через проїзд.    Його візаві, прохиляючи двері, починає всміхатися і врешті голосно сміється:     – Ні, я знав, що конкуренти провадять збір результатів, але щоб мати таку інформацію... – зі щитка приладів він переводить погляд на Андрія: – Ви отримуєте результати в режимі реального часу?!    Андрій затримується, всідаючись у авто:     – Не тільки! Ти поїдеш зі мною?    Фари автомобіля напроти спалахують і гаснуть.    На виїзді з гаража авта обмінюються звуковими сигналами. * * *     – Так, володарю, наступник вашого брата ще не нажив таких провин...     – Як же їм вдалося довідатись про смерті наших священнослужителів?     – Наступник вашого брата, володарю, колись навчався з одним із загиблих. Йому могли лише натякнути на незвичну смерть давнього товариша.     – Добре, Катепе, але звідки у Ніфтімні відомо про те, що мені щось служить і що це не арка часу?     – Потрібно тут, на місці, володарю, дізнаватися... Того, хто базікає, мало просто умертвити.    Ехнатон замислено вивчає поверхню води, вимиті в ній руки і відкидається на спинку крісла.     – Їм також відомо, володарю, що ви наблизили до себе вашу другу дочку.    Фараон у відповідь байдужо киває.     – У гірших обставинах, володарю, її мати б їм знадобилася. Поза Ахетатоном ніхто з храмовиків не палає любов’ю до вашого дому, володарю. Ви про це знаєте.     – Катепе, я чекаю своїх посланців із півночі... Що тобі відомо?     – Мені відомо, володарю, що вже осінь у Кадеші була голодною. З літа там гуляє пошесть, яка передається повітрям. Люди вмирають.     – Що з настроями хетського двору?     – Вони не піднімуть повстання, володарю. Вони ослаблені. Ваші посланці прибудуть зі звісткою про благання допомогти.     – На півночі теж така дивна погода?     – Так, володарю. * * *    Мініван спиняється впритул до червоного будинку. Юрко та Андрій випростують ноги. Моросить дощ.    У магазині безлюдно. Білий неон б’є рядами ілюстрованих журналів і книжок. Жовтим освітлено стіл, де розкидано лотерейні білети.    Продавець входить з бічних дверей і вітається.     – Тут добра кава, – Андрій повертається до Юри, який розглядає продавця.    Над входом у магазин дзеленькає, перші відвідувачі переступають поріг.    Андрій швидко випиває свою каву і дістає з внутрішньої кишені прямокутний пристрій. Юрій, задивляючись на покупців, час від часу зиркає на пальці Андрія, що бігають кнопками пристрою.    – Фактично, вже через секунду ми у відділі отримуємо результати заповненої картки. Сигнал трохи затримується, але так ми не перешкоджаємо іншим операторам безпровідних мереж. Усе законно. Навіть якби дізналися, що ми й обробку даних проводимо одномоментно, і тоді б не було неприємностей. Інша річ з номерами, яких майже ніхто не закреслює... Але і в такому разі закон на нашому боці.    Відвідувачів прибуває. Молода пара зупиняється неподалік і починає суперечку про числа. Юрій перезирається з Андрієм, і той повертає до нього екран пристрою.    Чашка надпитої Юриної кави перекочовує на Андрієву половину столика, і він вливає її у себе.     – Так от, Юрасю: виграшні номери кульок із лотерейного барабану, перш ніж їх покаже чи не покаже телебачення, збігаються із закресленими номерами відвідувачів цього закладу. * * *     – Владико, мені видається, що це триває ледь не цілу вічність!     – Пелаа, чисті цього храму служать вірно і натхненно.     – Де зараз ті, що бачили?     – Вони очікують володаря за колонами.    Два чоловіки в білому прогулюються галереєю храму. Під склепінням вони минають групу вкляклих монахів.     – Вони далі служать? Вони здорові?     – Так, володарю. Їхні донесення були короткі: все, що вони бачили, – це розм’якшені члени власних тіл.     – Як розм’якшені? Витягнуті? М’які?     – Розріджені, так немов над ковчегом зникли звичні закони богів.     – А інші речі? На інші речі воно також діє?     – Володарю, ми знатимемо незабаром.    Фараон, покушуючи нижню губу, відступає на крок від монахів і рушає до виходу. Головний жрець, відчуваючи, що діалог не закінчено, підтюпцем наздоганяє струнку постать.     – Чисті – не означає мудрі, так, владико?     – Ми стараємося, володарю...     – Ти сам казав, що ми не зможемо відкрити всім цю таємницю і запровадити нові служіння для людей.     – Володарю, ваше і наше сонце підбилося високо, а де високо – там небезпечно.     – Важливі речі, з’являючись, не так допомагають, як самі волають про потребу помочі... – це також твої слова.     – Так, володарю. Наша служба тут допоможе всевишньому Атену, ми не виходимо з–під вашої опіки, володарю.    На сонці Ехнатон потягується, махає прислузі і кладе п’ятірню на груди жерця.     – Ви втратили давні знання, владико, а це, – киваючи у глибину храму, – допоможе вам хоч трохи освіжити... е–е... Вивищуйте те, що маєте!     – Так, володарю.     – Я думав ось над чим: забуто спосіб різання каменю чарівним звуком, а що як мій подарунок допоможе формувати камінні скульптури?    На зморшкуватому обличчі храмовика з’являється тінь посмішки. Він кланяється фараону, не підводячи погляду, доки прислуга не закриває віялами царське обличчя. * * *    Їхав–їхав жид-жид,    На конику скік-скік,    А за жидом жиденята,    Погубили портенята    Гуцалай-гуцала-а-ай!    Хлопчик на Юриних колінах заливається сміхом, горлаючи: «Тату, тату!»    Андрій у фартусі вихиляється з кухонної ніші, кумедно хмурячись до сина.     – Скільки разів ти встиг побувати у неї? Коли переїжджаєш?     – Та був...     – Слухай, а в її покійного який був комп’ютер? Ти бачив записи?     – Ні, вона не дуже прислухалася до нього перед смертю. Втім, вона не зовсім розуміла його систему.     – Твоя цариця випадково скористалася його розрахунками і збирала виграші? Мені Маркіянович не повірить! Зрештою, тоді в суботу ми востаннє пустили відеозапис...     – Я у звіті не писав, як і що. Той, хто знав, помер два роки тому, його вдова сама перестала розуміти, звідки з’являється виграш, вона лише хотіла вигравати.    Гримають вхідні двері, й на порозі вітальні постає дружина Андрія.    Малий зіскакує з Юриних колін і мчить до неї. Зі словами «п’ятниця, п’ятниця» Андрій залишає кухню, завішуючи фартух.     – Коли ти і твої напарники побачили виграшні номери, де ви були?     – Я повертався з вілли тих скоробагатьків. Напарники дали знати, що перебувають біля квартир відвідувачів магазину.     – А скільки залишалося в черзі?     – Не знаю. Андрію, яке це має значення тепер?     – І коли заклинило двері?     – Поліна саме пила каву. Вона вирішила переглянути розіграш у магазині, вже не встигала до свого великого телевізора.     – Багато було розбитого скла?     – Та ніби ні.    Андрієва дружина присідає, зітхаючи, на спинку дивана і кокетливо звертається до Юрія:     – Андрій знову про жінок? © promonaut

Comments

[pry4ilok.livejournal.com]

І що ж то було? Якийсь ґандж у часі? Пролом?

Інтригує. Але. З таким матеріалом доречно писати романи, поступово вводячи читача у технічні, гісторичні та інші тонкощі, сам він у них без спеціяльної підготовки та Ґуґла не врубається, а без цього інтрига не встОїть. Це ж не сільський побут, на тлі якого можна писати коротко, сильно й страшно...

[promonaut.livejournal.com]

обіцяю подумати:)

[higher-caps.livejournal.com]

"будь проще ..." ? :)))

[promonaut.livejournal.com]

це як у тому мультику "Як вовк програв поросяткові у шашки":

- Ходи!

- Нікуди ходити...!


:)))

[pry4ilok.livejournal.com]

Простіше і доступніше - різні речі. Так, поВАЖаючи малих сих (бо в Бога всі мають ВАГу), можна з ними ділитися, тішачи і збагачуючи їх. А можна бути герметичним. Усе можна...

[denycja.livejournal.com]

згідна з Галею - це гарно, але як розділ, для окремого твору замало інформації, читається ніби вирвані шматки з контексту...
стилістика мені дуже сподобалась! :)

[promonaut.livejournal.com]

товариш, який "замовляв" цю писанину, відповів по першому прочитанні:

Їхав–їхав жид-жид,
На конику скік-скік


:)


Я вчора прочитав контрольні запитання з української для випускників і досі перебуваю під враженням:)

Це все так складно.. з отим "доступніше"...

[jangebazi.livejournal.com]

скоробагатьки... серед моїх львівських знайомих (якшо відкинути викладачів укр.літ.) таке слово знають хіба двоє. один з них, мабуть і вживає його :).

Приємно читати.

а про шефів безробітним не понять...

[promonaut.livejournal.com]

Шефство це також перманентне безробіття.


...а, так, подзвони тому знайомому 8-го увечері, запитай, як у нього справи...

[jangebazi.livejournal.com]

номера не знаю, от біда :(

[promonaut.livejournal.com]

це ще не біда:)