Ескейп

[promonaut]

«По обидва береги Раставиці через усю Вербівку стеляться сукупні городи та левади, не одгороджені тинами. Один город одділяється од другого тільки рядком верб або межами…» Весну тернопільська школа детективістики пережила зі скандалом. Видана збірка спочатку зацікавила органи внутрішніх справ, потім з ґазет стало відомо, що сюжети повістей разюче співпадають з матеріалами одного розслідування. Слідство, як виявилось, провадив Ярослав Барабаш з напарником, він же заповзявся навідуватись у видавництво, розпитуючи про розголошення службових справ.

На зустріч з ним погодились практично всі, хто мав відношення до написання виданих під однією обкладинкою детективів. На третю зустріч прийшла навіть тітка одного з молодих авторів, щоб підтвердити: Володя саме від неї почув отой злощасний анекдот про передачу грошей ефемерного заробітчанина з-за кордону. Збиваючись, вона двічі розповіла вигадану, як вважалось, історійку, у якій одна жінка мала отримати грошову передачу від родича чи чоловіка, яку він відправив рейсовим автобусом зі своєї Іспанії-Італії. Персонаж отримала гроші особисто від водія майже одразу по телефонній розмові з довіреною людиною, мужчиною, який повідомив, що автобус ось-ось під'їде і зупиниться в умовленому місці.

Слідчий, розпитуючи про деталі, двічі обмовився, точніше, назвав по імені оту жінку з анекдоту, після чого господар кабінету у видавництві, де проходили зустрічі, запропонував Ярославу не скривати такі речі, позаяк уже всім причетним зрозуміло, що історії відрізняються лише іменами і ще кількома послідовностями подій. Отож, коли тітка Володимира Турмиса, автора першої повісті у збірці, закінчувала переповідати жарт реплікою «Так, я вже на місці, але тебе нігде не видко!», на обличчях присутніх вимальовувалась дивна усмішка не через комізм анекдотичної ситуації.

Софія Маврин звільнилася зі свого ізоляційного заводу два тижні потому, як чоловік перестав відповідати на дзвінки і три тижні після кумедної історії з передачею грошей. Спочатку вона залишила чужі гроші синам, але перед самим від'їздом вирішила знайти адресата передачі. Водій автобусу «Малага - Орішківці» звів її з ріднею заробітчанина, котрий не подбав, щоб скручені трубочкою куп'юри було вручено кому слід. Легкість, з якою Софія шукала і знайшла сім'ю заробітчанина, не покидала її до самого В'юрцбурга. Старший брат її батька зустрів на вокзалі прохолодно, завіз у свій Вормс, тут вона вперше відчула розпач.

Яків осів у Вормсі у 60-х. Після табору переміщених осіб його потягнуло у нову Рейнську землю, де біля Вормсу він будував американцям їхню вежу для «Радіо Вільна Європа», потім він залишився на підхваті до кінця 60-х. Жив сам, на пенсії захопився розведенням троянд. Софію прилаштував у своєї давньої клієнтури у Лампертхаймі, куди вона щоденно вирушала потягом, звідки вона видзвонювала бувших співробітників чоловіка і де вона склала план своїх наступних переміщень Європою.

Сліди Софії губляться у час перетину Піренеїв. Ціла глава другої повісті присвячена її німецьким та французьким перипетіям. Зрозуміло, що слідчі після відкриття справи нікуди не виїжджали, але зі слів Барабаша події розвивались саме так. З'явилась навіть нова версія, пов'язана з перебуванням пані Маврин у якості прислуги у ісмаелітів. Сини, які узимку забили тривогу, були останніми особами, з якими спілкувалась по телефону їхня мати. На Різдво вони отримали есмееску від батька, яку він надіслав через інтернет з якогось курортного клубу, але це не мало вже жодного впливу на ведення слідства. Батько писав, що усе чарівно, все гаразд, вони скоро з'являться і напевно разом відсвяткують Великдень. Під час цього монологу у кабінеті заступника зібралося біля двох десятків людей, було парко, слідчий Барабаш підвівся, підійшов до вікна і розплакався.