Подих весни

[promonaut]

Вони розбивають віденське крісло і докладають рештки у ватру. Полум’я підстрибує вгору, освітлюючи їхні закутані тіла.
Найзручніше прикуцнув Жотай. Він так і залишиться сидіти до ранку, вдивляючись у танець вогню. Андрій і Дорота час від часу зиркають одне на одного і потягують носами.

За Доротою у темряві видніється вагон, де поснули її батьки. На колії стоять ще кілька вагонів, звідки доноситься голосний чоловічий храп. Батьки Андрія вклалися у вагоні, що спинився на колії поряд. Два короткі ешелони тягнуться паралелями аж до військової палатки, біля якої палахкотить друге вогнище.

Дороті затишно з однолітками. По короткій спільній вечері вона кинула словом у бік Андрія, але той не відповів. Тепер вони сидять, торкаючись підошвами розігрітої землі.
Жотай завмер, обома руками обійнявши рушницю і розвівши у боки доли шинелі.

Це їхня четверта ніч і п’ятий день. У суботу Дорота ще порядкувала удома з мамою. Вони збирали пожитки у скрині, а тато порядкував у стодолі. Зранку вкотре навідався Степанко, їхній український сусід. Цього разу він підтвердив, що совєти охоронятимуть біженців, і їм усім відлягло від серця. Недільним ранком Степан верхи відпровадив їх до станції, після чого їхнє подільське сусідство закінчилось.
Доротині батьки якось згадуватимуть Степанка, але вже не так тепло, як колись. Вони більше пам’ятатимуть про те, як Степан прийшов розповісти про розбій у селі. Влітку загинули два польські поліцаї з німецьким офіцером, згодом розстріляли три сім’ї українців, і по святах до поляків прийшли з розплатою. Доротин брат Анджей втік уночі, а поранком на свій манір точив перекази Степан.

По службі Божій Андрієва родина вже не вступала до хати. Одразу з церковного подвір’я фірами вирушили на схід. Лишили незамкненою хату, на цямрині відро з водою. Батько ще жартував у дорозі, що їхнє скоро не займуть, бо ади за полем уж німецькі села, а ті до чужого не ласі. Андрій згадував німаків-однокурсників і кивав головою. Він замкнувся ще у часи перерваної у Кросно науки, то нині й не відповідав Дороті ані польською, ані українською.

Вогнище западається і перестає іскрити. Докинути б іще дров, але трійця непорушна. Жотай почав роздумувати про маму і її раннє пробудження, Дорота згадує про спідню білизну, яку вона розвішала у вагоні, Андрієві прийшло на думку мирне життя його заміжньої сестри Зосі. Опівнічний вітер поволі вщухає і пар з вуст не видає їхнього дихання, їхньої присутності.

Жотай повернеться у своє піднебесне киргизьке поселення. Не скоро, але повернеться. Спочатку він відбуде службу на заході, потім його перекинуть охороняти німецьких військовополонених, які зводитимуть однотипні будинки у російській глибинці. Один з них, Ганс-Юрґен зі Шварцвальду, навіть встигне померти на Жотаєвих руках. Айбіке, старша дочка Жотая, у середині 90-х покине рідні краї і зі швабом-чоловіком виїде на батьківщину Ганса-Юрґена. Вона купить ділянку на місці зруйнованої хати Ганса-Юрґена і сьогодні, на тому самому місці, де маленький Ганс-Юрґен майстрував летючого змія, плюватиме соняшниковим насінням.
Дорота з батьками тричі змінить побут за наступні три роки. Остаточно вони осядуть у Вроцлаві, у двоповерховому будиночку на сході міста. Її сусідкою стане Зося, Зосєнька, її найкраща життєва подруга, її єдина любов. Зосєнька назве свою дочку Дорота і Доротку вчитиме вимови Дорота, її сива сусідка. Зося вбігатиме у квартиру Дороти з криком: „Скоро вмикай телевізію, Доротка веде передачу!” і вони шумно битимуться подушками.
Андрію випаде схожа доля: через п’ять років парторг Анджей прийматиме його в комуністи у просторій херсонській школі, потім Андрій стане директором, Анджея понизять за кумівство і він зіп’ється. Записи збережуться, хоча Андрій так і не почне розшукувати свою старшу сестру, Анджей не знатиме про свою сестру Дороту.

Цього всього ще немає. Є лише ніч з талим снігом, ватра без іскор і нечутне дихання незнайомців.
Сьогодні їхня ніч. І їхній день. На кірку снігу сповзе Жотай біля своїх кізочок, пальці Дороти не дотягнуться до пледу, а охололим чолом Андрія кружлятиме якась комаха. Душі вісімдесятичотирирічних за мить зустрінуться, щоб дізнатися про родинні перипетії і про ту нічну зустріч на Закерзонні. Як і тоді, у них не буде куцого і нецікавого минулого, не буде здивування і жалю. У них з'явиться бажання ще раз розворушити ватру, підкинути сухих дров і дивитись на дим, який в’ється весняним небом.