promonaut | На ближніх селах

Ближніми селами називаю незвичні передмістя, куди не вперше мандрую погідною дниною. Попри міський цвинтар на півночі, через старий берлінський міст – до поселень серед ріллі. Червоний теплий автобус везе мене порожніми приміськими вулицями, довго вихляючи перед прямою. Сонце не в зеніті, зжовкле тріскуче листя...і тривожна задума. Востаннє мене запросила до свого залізного друга одна нестара фрау.
Ні, не так: це мене зацікавило її дивне оголошення у недільній ґазеті і ми домовилися про зустріч у вільний час. Виглядало на те, що цікавість штовхала її перейняти вміння обробляти цифрові зображення, а самотність – підшукати через поки неіснуюче інтернет-з’єднання достойну заміну померлому зо п’ять років тому чоловікові.
Селище тягнулося далі, а мені належало увійти у будинок на острові плодових дерев. Господиня зустрічала дуже привітно, торочила про життя-буття і, на диво, встигла багато навчитися. Трохи перешкоджали в освоєнні комп’ютера великі селянські пальці на неслухняній миші. Вони були у запечених маленьких ранах і вилискували цятками цеметного розчину. “Ах, мушу сама все порати. Платити штукатуру не хочу, то нині сама навіть щось цементувала!” – тягнувся її монолог.
Коли мова зайшла про цифрове фото, пані Шпренґель внесла велику пачку, де містився маленький японський фотоапарат зі супутніми інструментами. Я так і не встиг його розгледіти, але зрозумів що потрібно закінчувати і це могло би бути віддякою. “Знаєте, тут у моєму будинку орендувала житло одна пані, останнім часом взагалі не розраховувалася, а потім раптом зникла і ніби на добру пам’ять залишила багато цінних речей” – таким було пояснення.
Нині, у час мого чергового візиту, ми обмінялися вітаннями з її бой-френдом, про якого потім пролунало “він тут більше для звички, а от в інтернеті добре б справжнього підшукати”.
Потім, обстежуючи кути для прокладення модемного кабелю, я майже зіткнувся з новою жителькою будинку.
Насамкінець, перекидаючи з плеча на плече наповнений грушами рюкзак і прощаючись з господинею, помітив результат її сьогоднішньої теслярської роботи – гарний дерев’яний короб, що лежав у темному кінці двору. Він був саме на міру новій льокаторці.