Дорога

[promonaut]

Він купував і переганяв автомобілі. Він з’їздив увесь німецький схід і без знання мови виторговував рухомі засоби, щоб хоча б раз на тиждень спозпранку рушити до рідних гір Буковини. Його сиве волосся і зім’ята шкірянка металися крізь ночі та світанки, кордони непривітно віталися з ним, дорожні злочинці сигналили услід. На вітчизні його чекала жінка, діти, гаражі, городи і ліс. У нього працювали десятки людей і навіть сад давав стільки, що бідність була поганою вигадкою. Двигун гудів і життя видавалося знайомою та щасливою дорогою.
Холодною зимою 96-го я був поряд з ним. Він засинав за кермом, я сідав на його розм’якле тіло, перехоплюючи чорне коло і автокараван тягнувся далі. Я не встигав до сім’ї – в дорозі у цей світ був мій другий син, а попереду була уся прибита хурделицями польська земля. На четверту ніч ми впали у ліжка якогось ґаліційського мотелю.
Ранок вийшов з мене немов болючий стержень. Крізь заплющені очі било неймовірне сонячне світло і десь з центру кімнати лунала наростаюча молитва. Він стояв з язичницьки розкинутими руками, дивлячись у світло: “Прокинься, пора рушати! Помолися Богу який є Світлом! Я молюся Богу який є Сонцем! Бог є Сонцем! В дорогу!”